Я не прошу у влади нагород

і визнання чийогось не чекаю.

Іду у бій за волю і народ

дітей своїх майбутнє захищаю.

     Саме на прикладі мужності, патріотизму, героїзму колишніх випускників, які пройшли  зону АТО, виховуємо теперішніх учнів у ЗОШ І-ІІ ступенів с.Старосілля. А брати приклад і рівнятися є на кого, адже із села за період так званої «неоголошеної» війни було мобілізовано 21 чол. Частина з них уже повернулися додому, багато ще і служать.

    За кожного з них хвилюються, пам’ятають, моляться не тільки рідні, а і вчителі, бо ж усі вони закінчили місцеву школу.

     Нещодавно всі ми щиро пораділи за випускника школи, учасника АТО - Лавренчука Миколу Миколайовича. Були горді тим, що побачили по телевізору, як 13 жовтня, напередодні Дня захисника України, в Одесі його вітали і вручили орден «Народний Герой України». Це недержавна нагорода, запроваджена у 2015 р, яка вручається за видатні заслуги в обороні незалежності України. Особливість цієї нагороди в тому, що  виготовляється зі срібла, зібраного народом України, звичайними людьми, які віддають частинку дорогоцінного металу і в першу чергу вкладають свою душу в цей орден, як шана і подяка нашим хлопцям. 

     За період служби в АТО у Миколи це вже не перша нагорода. Та їх даремно не вручають, тут потрібні неабиякі заслуги, героїзм. Хоча, спілкуючись із ним і розпитуючи: «За що отримав нагороди?», він відповідає коротко: «За виконання службових обов’язків». Але я не дивуюся, бо ж знаю і пам’ятаю Миколу ще  учнем у школі (три роки була класним керівником), вже й тоді скромність, порядність і доброчесність виділяли його серед однолітків. Неохоче він розповідає про свою службу, бої, досягнення, але згодом вдалося більше розговорити його.

     Після закінчення Старосільської школи, а згодом і Колківського ВПУ-24, Лавренчук Микола проходив строкову службу у військах спецпризначення. Згодом по контракту потрапив  у військову частину, що у м. Львові. А з перших місяців трагічних подій, а точніше із березня 2014 року,  був зі своїми побратимами в зоні АТО.  Перед ними поставили завдання – їхати на Схід, передбачали можливі випадки, що могло трапитися, але ніхто не думав, що розв’яжуться справжні протистояння.  Саме тоді гриміли запеклі бої, не вистачало бійців, зброї… Найпершою гарячою точкою  був Слов’янськ - блокпости, захвати, оборона… До червня 2014 року воювали там, з червня і ціле літо у Луганському аеропорту.  Три місяці вони тримали оборону аеропорту, який щораз бомбили, а 3 вересня вийшли звідти. Провели ротацію, бо воювати не було уже ні з чим і мало з ким.

      Саме в той час у батька Миколи посилилась хвороба, він хвилювався за сина, чекав його…  А син в той час був у самому пеклі боїв, у тому ж Луганському аеропорту. Звістка про смерть батька зачепила за живе не тільки його, але й усіх його бійців, які крізь кулі ворога, на танках, потім і  повітряним транспортом допомагали вибратися  звідти, щоб уже попрощатися і поховати батька, який так і не дочекався сина-героя.

    Ця трагічна подія у сім’ї Лавренчуків дала змогу рідним побачитись із сином, братом через довгі місяці розлуки.

      Але, вірний присязі, Микола далі знову продовжив службу  у десантно-штурмовій бригаді, яку відправляли  у критичні і гарячі точки боїв Сходу України.  У свої  22 роки він вміло керує відділенням, веде їх за собою, своїми вчинками показує приклад молодим, а часом… і старшим по віку бійцям. Відстоювати атаку біля Щастя довелося разом з тим, з ким розділяли шкільну парту – однокласником Туніком Сергієм. Ціле літо допомагали, підтримували один одного.  Разом зі своїми побратимами вели оборону  у Дебальцево, Щастя, Кримське, Мар’янка, Донецьк, Красноармійськ.  

     Приїжджаючи додому в коротку відпустку, він не гордиться, не відмовляється спілкуватися з друзями, відвідує у школу. Хоча своїми досягненнями не хизується, розповідає мало. І коли спілкувалася з ним і повідомила, що хочу розповісти про нього на сторінках сайту школи, скромно відмовлявся. Але я переконала його у тому, що учні школи повинні знати своїх героїв, пишатися ними, наслідувати їх.  Бесідуючи із мамою Миколи, дізналася, що він має уже три нагороди. Та Микола про це говорив неохоче, мовляв, чимало хлопців, які перебувають на Сході, щодня здійснюють героїчні вчинки, про які, можливо, ніхто і не дізнається. За час служби в АТО нагороджений  пам’ятним знаком «За військову доблесть». Питаю у Колі: «За що ця нагорода?», а він знову скромно відповідає: «Це за бої під Слов’янськом». У серпні 2015 року він нагороджений  орденом «За хоробрість». І  тут у мене знову проявилась цікавість… Микола пояснив: за те, що не боялися піти в наступ.  Одного дня офіцер їх вишикував  і сказав, що далі дорога в один кінець, вирішуйте самі.  Незважаючи на його слова, Микола і ще декілька бійців вийшли зі строю, сіли в танки і пішли в атаку, бо вони знали, що там є наші хлопці і їх треба врятувати.  І чергова нагорода, яка теж знайшла свого героя,  була вручена Лавренчуку Миколі  13.10.2015р.- орден «Народний Герой України».

   І не зважаючи на заслуги перед Україною, Микола не вбачає героїзму у своїх діях. Говорить, що що виконує обов’язок перед  державою. Це відповідь  справжнього патріота, людини, яка вірна присязі народові України.

            Зараз він проходить службу у Львові, хоча згодом знову мають відправляти на Схід.  Вдома на його повернення з молитвою чекає мама і сестри. Тож, хай береже Господь його і всіх синів, які захищають нас. Усі вони – герої, адже виборюють для нас мирне майбутнє.

Я не Герой, а друг, і син, і брат,

мале зерно великої родини,

один із тисячі таких солдат,

що йдуть у бій за волю України!